Громадський активіст Віктор Бархоленко: власниками земель лісового фонду Бучі в різні роки стали політичні vip-персони

Публічно виявляти громадську позицію і відкрито виступати проти тих, хто «плутає власні інтереси з державними» – місія не дуже вдячна. Про це красномовно свідчить історія приватного підприємця Віктора Бархоленка з Бучі, котрого кілька років тому по-звірячому побили, коли він вирішив вивести на чисту воду зловмисників, які нахабно і безсоромно ігнорують інтереси громади. 

– Пане Вікторе, розкажіть чим же закінчилось розслідування по факту бандитського нападу на вас?

– Їх було декілька. Найбільш грубе й цинічне було ще у 2008-му році. Можна констатувати, що офіційне розслідування за всіма епізодами закінчилося нічим…

– До цього ми ще повернемося, а спершу розкажіть: коли ж ви активно стали займатися захистом інтересів громади?

– Громадську активність я став проявляти з перших років Незалежності країни, але впритул боротися із дерибаном та захватом життєвого простору земляків почав після введення на початку 2002-го року у дію нової редакції Земельного кодексу України, коли земля юридично набрала статусу товару. 

Саме тоді місцева влада почала реалізовувати кримінальні корупційні схеми з виводу земельних площ з державної у комунальну форму власності для подальшого дерибану її та виведення на тіньовий ринок.

– Вишневе, Ірпінь та ж Буча – міста, що розташовані неподалік столиці, ніби як фронтова хроніка,  у регіональних ЗМІ завжди потрапляли як плацдарм протистояння громадськості та забудовників. Зрозуміло, що занадто щільна забудова – типове лихо нашого часу. Разом з тим, містам розвиватися ж потрібно та й новосели прагнуть власного житла…

– Це демагогічна гра у слова, якими будівельний бізнес хоче себе виправдати. А насправді- по суті маємо дещо інше. Що таке розвиток міста? Це – насамперед покращення (а іноді – просто відновлення) збалансованої інфраструктури його території.  А за логікою та «за поняттями» місцевої влади це – переважно закатування у бетон та асфальт життєвого простору громади, знищення лісового фонду та усіх зелених зон нашого регіону.

Але окрім екологічної складової тут слід враховувати і те, що подібний спосіб будівництва – це міна уповільненої дії, оскільки адекватної інфраструктури тих же інженерно-комунальних мереж немає, тому навантаження припадає на старі комунікації. Мережа водопостачання та водовідведення скрізь елементарно вже вичерпала свій експлуатаційно-технологічний ресурс. І практично нічого не робиться для їхньої реконструкції, не кажучи вже про таку розкіш, як проєктування та прокладання нових комунікацій.

– І що місцева влада завжди потурає інтересам будівельного бізнесу?

– На практиці зачасту виходить так, що місцева влада і є найбільшим забудовником, як правило – неофіційним, діючи – через родичів,  підставних осіб, або маючи власні квоти у майбутній нерухомості.

– А що центральні органи влади, ті ж – законодавці – не в змозі забезпечити належний контроль та жорсткіше прописати правила гри?

– Частенько – вони самі в долі. Є низка високопосадовців центрального рівня, які безпосредньо замішані в цих корупційних схемах.

– Добре, скажіть на кого ж ви, як громадський активіст, спираєтесь? Чи маєте підтримку з боку когось з місцевих депутатів чи партійних осередків?

– На жаль, громадські активісти на місцях – вони – як білі ворони, і переважно спираються лише на третій сектор- тобто безпосередньо на самі громадські організації. Ми, приміром, ще у 2007-му році створили київську обласну ГО «Народна воля». Політичні партійні структури на місцях? Скажімо відверто: вони практично нічим не займаються і на них розраховувати – це просто витрачати свій дорогоцінний час. 

До того ж, на практиці, контроль активістів за діями влади «приморожується» типовим інструментарієм: відписками та затягуванням часу, а то й відвертим саботажем. Певним винятком стають особливо резонансні події, які потрапляють до уваги ЗМІ, але й тоді до логічного завершення на користь людей, справа, як правило, не доходить. 

здійснюється через професіоналів у юридичній сфері…

– Хоч я маю технічну освіту, але без зайвого самопіару скажу, що за роки боротьби за інтереси громади, я достатньо вивчив вітчизняне законодавство та нормативну базу, аби дати відповідну правову оцінку вчинкам або бездіяльності посадових осіб, а в окремих вузьких питаннях можу заткнути за пояс будь-якого адвоката або юриста…

– А технологічно, як Ви здійснюєте свій громадський контроль у такому вузькому спектрі, як використання земель?

– Як я вже казав, головні порушення в цій сфері відбуваються із землями державної форми власності. Тож за логікою мають бути під щільним інтересом з боку органів прокуратури.  Тому наша задача- здійснювати тиск на правоохоронні органи, на ту ж прокуратуру, для того, щоб вони готували матеріали про порушення земельного законодавства та спрямовували їх до суду. І тут теж потрібен контроль, бо іноді матеріал оформлений таким чином, що справа у суді розпадається. Прокурорські кадри ніби й роботу зробили, а результат виходить нульовим… А власну ініціативу, прокуратура, особливо після того, як скасували інструмент загального державного нагляду, не надто проявляє…

– Якщо прослідкувати історію вашої громадської діяльності за відкритими джерелами, то перед охочими може постати справжня епопеї вашої боротьби проти рішення міської ради від 2002-го року щодо  виведення 890-ти гектарів землі з державного лісового фонду  до комунальної власності? 

– Так. Зауважу, що з нашої подачі  прокуратура ще у 2006 році зверталася до суду з вимогою визнати незаконним  це рішення. Але мабуть тоді прокуратура подала позов таким чином, щоб навмисно програти справу в суді. Тобто вона не надала окрім позовної заяви жодного доказу щодо статусу лісового фонду. І в цьому немає нічого дивного, оскільки  сам прокурор Ірпеня, на той час Павло Оніщенко, його заступник Тарас Мізерний, який представляв інтереси держави в суді і навіть сам суддя Сергій Савченко, в провадженні якого знаходилася ця справа, мали земельні ділянки в межах цих же земель лісового фонду. Згодом я переконався, що  багато розслідувань навколо корупційних оборудок міської влади також зав’язали у болоті особистої зацікавленості та кругової поруки можновладців, які за своїми службовими обов’язками, здавалося, мали б покласти цьому  край…

– Давайте повернемося до історії нападів на Вас…

– Перший замах на мене був у 2008-му році і він явно мав не спонтанний, а замовний характер, оскільки напередодні  три доби поспіль дві підозрілі особи постійно крутилися навколо мого подвір’я. Я їх бачив, вони мені примелькалися. А у першу добу навіть разом пройшовся з ними певну відстань. Згодом, аналізуючи, подумав: чому відразу не напали? Мабуть, на першому етапі  підготовки до злочину вони просто зондували обстановку, хоча б для того,  аби намітити шляхи відступу. І тільки на третій день – тридцятого жовтня – вони здійснили напад на мене…

– Як пишуть у детективах – «під покровом ночі»?

– Ні, о третій годині дня.

– Мабуть, довелося до медиків звертатися. А до правоохоронців?

– Я подумав, що це – зайвий клопіт, але друзі переконали, що заяву до міліції все ж таки потрібно скласти. 

– І що зловмисників затримали?

-Та про що ви кажете?! Я тоді збагнув: якщо держава не в змозі захистити мої конституційні права,  маю сам подбати про власну безпеку. І я вирішив оформити права на носіння травматичної зброї. Пройшов всі потрібні дозвільні інстанції і на останній- в місцевому відділені поліції (ні, пригадав – тоді ще – міліції) справа застопорилася. Побачивши моє прізвище «Бархоленко» у заявці, міліція мені просто відмовила. Причому без будь-якої мотивації цієї відмови. Це ж про щось вам говорить?!.

– А останній напад?

– Він стався п’ять років тому – в 2015-му. Причому, тут я провів власне внутрішнє розслідування та з’ясував, що організатором нападу на мене цього разу був один «мусор» (по інакшому й не скажу) з Ірпінської поліції та ще один «сбушник». Більш того, я навіть знаю прізвище одного з виконавців. Та до кого ж мені звертатися, якщо злочин організовують ті, хто за службовими обов’язками має боротися із злочинністю?

Звісно, я зробив відповідну заяву, хоч і здогадувався, що жодного результату в розслідуванні також не буде досягнуто…

– А ті горе-правоохоронці – у 2015-му були ще на чільній службі, чи це були – відставники?

– Так, тоді вони були на дійсній службі, а нині, наскільки я знаю, пішли у комерцію…

майже ніколи не виходить. І тут на допомогу приходить старе латинське правило: «Cui bono?, Cui prodest? (Кому вигідно? Хто має зиск?)». Скажімо простіше – що передувало у Ваших вчинках нападу на Вас?

– Тоді я ініціював через прокуратуру відкриття кількох кримінальних справ, які в судах мали хорошу перспективу. Зокрема, через суд було скасоване вже вище згадане у нашій розмові базове рішення Бучанської міської ради 2002-го року, де посадові особи з перевищенням власних повноважень вивели землі з державної до комунальної власності, оскільки це – прерогатива Кабміну. Рішення суду було у 2014-му році, апеляція та рішення Верховного суду – у 2015-му.

Зазначу, що в незаконному рішенні міськради мова йшла аж про 890 гектарів земель Держлісфонду. Міськрада своїм рішенням спершу перевела ліси першої категорії захищеності (які мають обмежений експлуатаційний режим) до статусу зелених насаджень,- тобто кущів та бур’яну. Тоді ж вони паралельно внесли зміни до державної статистичної звітності з кількісного обліку земель (форма 6-зем.) із земель лісогосподарського призначення до категорії земель громадської та житлової забудови. Якщо зробити оцінку цьому рішенню, який пустив майже тисячу гектарів лісу під сокиру, державі нанесені збитки на мільярди гривень…

Тож поміркуйте: хронологічно замах на мене був здійснений після судового  рішення першої інстанції, апеляційної та касаційної інстанцій…

До речі, суд тоді, постановив: повернути до держави 14 гектарів з цих земель, які були передані у власність приватним особам. 

І тут маємо один пікантний нюанс. Тоді в нашій бучанській громаді, ці 14 разом ще з іншою ділянкою в 12 гектарів  (яка незаконно була відчужена із земель Національного університету) прозвали – «Міжгір‘ям Калетника»…

– Того самого екс-віце-спікера Ігоря Калетника, який свого часу очолював митницю, а згодом після Революції гідності нарізав п’яти з зкраїни?

– Так. Нагадаю, що певний час, до свого віце-спікерства, він  очолював у парламенті профільний комітет по боротьбі…з корупцією. 

Причому, на початку (2010-го) він дав принципову правову оцінку  незаконним рішенням бучанської влади.

Але згодом, забувши про власну принциповість,  не тільки не дав ходу кримінальним справам проти мера Бучі Анатолія Федорука, але й сам поклав спершу око, а потім й руку на ці земельні ділянки. 

Тобто, уважно вивчивши корупційні схеми він згодом сам їх застосував.

– Вчитися, як кажуть, ніколи не пізно…У ЗМІ колись розповідали про своєрідне ноу-хау Калетника. Перебуваючи на посаді керівника митної служби країни, він «відмазував»  від покарання своїх підлеглих, які потрапляли у корупційні скандали. Просто при складанні наказу про їхнє звільнення, навмисно припускав якусь процедурну помилку, і згодом, коли шум навколо скандалу дещо стихав, «штрафники» через суд відновлювалися на роботі… Але повернемося до інтересу колишнього вінничанина до бучанських земель…

мільйонів гривень. Щодо 14 гектарів земель, які встигли виділити для приватних осіб з тих земель, які раніше входили до земель державного лісового фонду, то вони за документами опинилися у власності однієї особи – діда Калетника-  Василя Кіргана. 

Пізніше ми прослідкували, що власниками земель лісового фонду Бучі в різні  роки стали vip-персони різного політичного забарвлення та службового калібру: екс-нардеп від Компартії Руслан Скарбовійчук,  екс-міністр МОЗу Раїса Богатирьова, головний радикал країни Олег Ляшко, «регіонал» Віктор Бондік, екс-нардеп Олександр Ржавський, екс-голови Хмельницької та Київської ОДА Іван Гладуняк та Євген Жовтяк,  колишній керівник Апарату Верховної Ради Володимир Зайчук та його заступник Володимир Яловий, екс-регіонал, депутат Київоблради Сергій Арєф’єв, співаки Святослав Вакарчук і Наталія Могилевська, депутати Бучанської міськради, прокурори різних рангів, судді як місцевих так і вищих інстанцій.

– А яка нині доля «Міжгір’я Калетника»?

– Ці дві ділянки в даний час оточені за периметром височенним парканом, висотою у 10 метрів…

– Добре, давайте спільно поміркуємо. Справді є рішення суду, яке зобов’язує повернути незаконно відторгненні з державної форми власності землі. Як це здійснити на практиці?

– Є таке юридичне визначення, як реституція (лат. restitutio відновлення), яке  застосовується у цивільному праві щодо недійсних угод, і яке передбачає на практиці поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоди, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі — тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості.

– Однак, на частині земель, яка раніше була лісом, вже стоять багатоповерхівки. Невже їх потрібно підривати?

– Дійсно, на частині земельних ділянок вже стоять будинки, деяка земля ще не стала забудованою, але вже перебуває на тіньовому земельному ринку, який контролюється владою. Ділянки через підставних осіб та брокерські контори контролюються бандою з місцевої влади. 

Інститут реституції передбачає,- якщо майно (у даному випадку – землі) неможливо повернути у натурі, то відшкодовується його вартість у грошах.

Підривати новобудови, звичайно не потрібно, якщо вже стоять- хай будуть. Але є чимало гектарів, які ще вільні від будівель… Тож потрібно прикласти максимум зусиль, аби знову повернути їх до державної власності. 

– Але, крім порушення господарського законодавства щодо власності на землі, маємо і недбале виконання посадовцями своїх повноважень.

– Дійсно, адже дерибан землі здійснив не десант марсіан, а наші місцеві чиновники. Тому слідом за рішенням суду про перевищення повноважень посадовими особами Бучанської ради з’явилося  й кримінальне провадження (де позивачем, звичайно, виступала прокуратура, а заявником був я)  щодо відповідальності конкретних посадових осіб Бучанської ради.

Однак вже третій рік ця справа у суді не розглядалася по суті, весь час  відбувається процедурне затягування…Не важко здогадатися, що у подібному затяжному судовому марафоні чималу роль відіграє фінансовий допінг…

До речі, іноді може скластися враження, що громадські активісти загалом виступають проти будівництва. Насправді ми намагаємося задовільнити запит на справедливість, аби практичне право на реалізацію своїх прав земельну ділянку, на будівництво мали не тільки можновладці, але й пересічні земляки. Адже на практиці земля оформлюється га підставних осіб. Нашим місцевим тупо відмовляють, спираючись на надумані формальні зачепки, у той же час земля гектарами оформлюються на інших багатих або високопосадових іногородців. Ті ж квартири у багатоповерхівках роздаються тим же суддям, прокурорам, – гребуть усі, а громаді – залишається лише геморой, даруйте за вислів…

– А молоді спеціалісти, або інші пільговики, скажімо, учасники АТО чи мають вони право на квартирні черги чи земельні ділянки?

– Як правило тих же атошників використовують у корупційних схемах, щоб потім ними прикриватися…

– Згідно нового адміністративно-територіального устрою, Буча стане центром укрупненого району. Вас це радує?

– Більше насторожує. На початку століття в Бучі мешкало 30 тисяч населення, нині ця цифра подвоїлась, а у перспективі буде щонайменше – сто тисяч. Візьмемо соціальну інфраструктуру. Лікарня, яка находиться у нас, досі формально відноситься до Ірпеня. У школах діти вчаться по дві-три зміни, бракує дитячих дошкільних закладів, а уявимо, що ми станемо ще «столицею» укрупненого району. Знову слід чекати ущільнення забудови та збільшення навантажень на існуючі інженерні комунікації…

Ті ж забудовники, за ідеєю, мають брати пайову участь у спорудженні цих об’єктів соціальної інфраструктури, насправді ці кошти використовують для формального наведення марафету навколо новобудов, для кращого продажу квартир, при чому місцевий бюджет недораховує коштів і хазяї  міста просять  їх у держави….

– Разом з тим, я був  у Бучі і мені сподобався  парк.

– Ну що тут сказати? Федорук 22 роки очолює місто і весь час хизується цим парком, який насправді є частиною колишнього лісу, де влаштували комерційні атракціони… Для порівняння в Ірпені – за півтора роки влаштовано шість парків… Хоча і тут подібні візуальні зусилля створюються здебільшого не стільки для своїх людей, скільки для залучення інвесторів…

– Ось Ви кажете, що Федорук понад два десятки років очолює місто. Днями стало відомо, що він і надалі прагне керувати громадою, вже спираючись на підтримку команди «Слуг народу». Ви громадським активістом стали ще за часів другого президента Леоніда Кучми. Володимир Зеленський – вже шостий гарант. Щось змінилося на краще за ці два десятки років?

– Та нічого не змінилося по суті. Більш того, раніше при зверненні до органів влади – хоч формально намагалися відбрехатися – нині навіть й не маскуються…

– Послухати Вас – й руки опускаються. Однак окрім саботажу в розслідуванні злочинів, про які Ви постійно б’єте у набат, трапляються іноді й добрі новини. Приміром ваша землячка Олена Жежера  23 липня на вашій стрічці у Facebook розмістила радісне повідомлення про те, що суд скасував ще одне рішення  міськради про будівництво у бучанському лісі поблизу тенісного клубу Кампа: «Громада довго воювала за збереження цієї рекреаційної зони, але ми не здавалися в ось маємо результат!» – радісно констатує Ваша колега та висловлює вдяність усім активістам Бучі, Ірпеня та Гостомеля за фізичне протистояння із тітушками забудовників!»

– Ну що ж, якщо довго лупати по скелі результат буде. Але я б застеріг колег від зайвого оптимізму. Корупція – вона як той дракон з трьома головами і потребує постійної уваги до себе. Одне мене втішає, що терміну давнини за злочини проти державної власності не існує…

Взято з сайту: «Моя Київщина»

06 Aug 2020 08:43